Сучасність вишивки

Українська вишивка в традиціях і сучасності

        Українська вишивка в наш час є складним та багатогранним явищем, яке розвивається в сфері традиційно-побутового, самодіяльного мистецтва та творчості як звичайних любителів так і  художників-професіоналів. Найбільш відомими осередками вишивання в Україні є наступні міста: Косів, Клембівка, Полтава, Черкаси, Львів та інші. В цих містах вже створені підприємства художніх промислів, які активно відроджують та розвивають класичні надбання кожного мистецького регіону нашої країни.

       Вишивка – це масовий і найбільш улюблений вид народного мистецтва в Україні, який є складовою частиною народного костюма та активно використовується в сучасному одязі, надаючи йому своєрідності і неповторності. Вишиті вироби органічно входять до побуту людей та прикрашують сучасний інтер’єр.

        На початку XX ст. в народному господарстві значне місце займало кустарне виробництво, яке  зайняло постійно сприяло залученню різних майстрів як до загального мистецького життя країни так і до активної творчої діяльності.
Є багато відомих майстрів по вишиванню. Так майстриня Ганна Собачко створювала ескізи, які потім вишивались в артілях Київщини і Полтавщини. Її композиції наповнені стрімким рухом та колористичним напруженням. Загострена фантазія майстрині породжує різноманітні вишиті квіти, які переростають у казкові витвори. В них реальне і фантастичне зміщено таким чином, що утворює різні емоційні образи: тривожні, спокійні та врівноважені.

         Починаючи з 1922 року на міжнародних виставках у Берліні, Празі, Лондоні, Парижі з успіхом експонувались роботи Ганни Собачко, Пшеченка, Гликерії Цибульової, Параски Власенко та інших українських майстрів. З 1934 році у Києві появились Центральні експериментальні майстерні, в яких народні майстри і художники-професіонали постійно проводили пошуки нових форм вишивок. В ці майстерні в свій час були запрошені П. Власенко з села Скопців, М. Приймаченко з села Болотня, петриківчани Т. Пата, В. Павленко, П. Глущенко, які створювали ескізи для панно, подушок, рушників.

         У своїх творчих пошуках петриківчани виходили з традицій настінного малювання і власних творчих спрямувань. Їхні роботи — це типовий петриківський розпис, який відтворений технікою гладі.

         Для робіт Параски Власенко в 30х роках ХХ ст. характерним є принцип вільної, невимушеної і водночас врівноваженої композиції, яка сповнена святковим та мажорним звучанням. Майстриня будує свої панно на поєднанні об’ємних і площинно трактованих форм.

         Починаючи з 30-40-х років ХХ ст. в українській вишивці утверджується тенденція до створення речей з підкресленим декоративним характером. Водночас в шедеврах відчутне прагнення скерувати вишивку в бік сюжетно-тематичних полотен з підсиленням рис станковізму. В цих творах вишивка виступає лише як технічний засіб для створення художнього образу.

        У 30-ті роки ХХ ст. в народній вишивці починають відбуваються певні зміни художнього стилю. Так в шитві Буковини це проявляється у все більшому розповсюдженні рослинних мотивів та їх реалістичному трактуванні. Розширюється колірна гама яскравих тонів, застосовуються тонкі нитки муліне та кольоровий бісер. Техніки гладь, хрестик починають витісняти давні місцеві народні техніки.

        В 20—30-х роках ХХ ст. вишивка Яворівщини, що на Львівській області, теж переживає оновлення своєї художньо-образної мови. Дрібно-узорні орнаменти, які прикрашали вироби домашнього полотна, поступово поступилися місцем соковитим, крупно-рельєфним багатобарвним орнаментам на фабричній кольоровій тканині.

        Поширена на Львівщині вишивка гладдю, яка також називається гапт або кладення, в 30-х роках поступово розповсюджується по території Київського Полісся. Тут широко починають побутувати “писані” або “рисовані” жіночі і чоловічі сорочки. В цих сорочках вишивкою прикрашають поділ, комір, рукави та чохли. Ці прикраси умовно вирішені в різноманітні за формою листочки,  квіти, пуп’янки з численними пагінцями, вусиками і відростками. Вишивання “писаних” сорочок завжди потребувало значної вправності і художнього хисту як у композиційній побудові орнаментів, так і в їх розміщенні і ритмічному зіставленні на загальній схемі сорочки. Так у селі Мусійки Іванківського району найкращою майстринею була Ганна Єрмоленко, а у селі Сукачі — Катерина Онопрієнко. Найбільш відомою на все село Болотню була мати Марії Приймаченко Параска Василівна.

        Сучасна українська вишивка є складним та багатогранним явищем, яка постійно розвивається в сфері традиційно-побутового, самодіяльного мистецтва та творчості художників-професіоналів.

       Традиції української вишивки і подальший розвиток її локальних особливостей можна знайти на підприємствах Укрхудожпрому, які розташовані у визначних центрах народної творчості. Саме тут працюють народні майстри, художники. Діяльність їх спрямовується на дбайливе вивчення кращих зразків вишивки, збереження її класичного надбання.

          Вишивальниця Наталя Гречанівська багато років працювала головним художником художньо-виробничого об’єднання ім. Т. Г. Шевченка. Вона створила сорочки та жіночі блузи, в яких домінуючим кольором завжди виступає червоний, звучання якого підсилює чорний (іноді жовтий, синій кольори). У її вишивках є невеличке вкраплення чорного в середину “зірочки”, і окреслення тонкою павутинкою “штапівки” поверх основного рисунка, і контур “обвідочки” навколо основного малюнка, що надає орнаменту рис стриманості та чіткості.

         Для вишивок Кагарлицького району Київської області характерна більш насичена гама червоного кольору, який покладений майже суцільними масами орнаменту. Тут наявні ті ж самі зірочки, але вони виконані здебільшого в техніці хрестика, “настилування”.

        Художня вишивка Київщини зберігає яскраву самобутність різних районів України. Серед плеяди майстрів художньої вишивки Київщини провідна роль належить Гликерії Цибульовій. Її творчість може служити прикладом глибокого знання традицій і їх плідного розвитку в сучасності. Ще в дореволюційний час її роботи привертали увагу досконалим виконанням, красою рисунка та надзвичайно витонченою гамою колірних поєднань. Протягом свого життя Гликерія Кузьмівна збирала орнаменти української народної вишивки. Її найкращою ученицею є досвідчений майстер Зінаїда Сависько з села Василинівка, яка творчо розвиває узори свого рідного села, в якому також працювали Ганна Собачко та сестри Дериболот.

        Особливо чітко можна бачити досягнення сучасного мистецтва вишивки на прикладі робіт заслужених майстрів народної творчості України Олександри Великодної з Полтави та Олени Василенко з Решитилівки. Вони застосовували такі прозорі тканини, як маркізет, батист, нитки муліне і шовк. Це кардинально вплинуло на художньо-виразні засоби шитва, надало їм легкості, вишуканості, більш тонкої ретельної проробки орнаментальним мотивам та використанню ювелірних технік виконання. Щоб підсилити оптичні якості білого кольору майстині вводили незначну кількість жовтуватих, сірих, голубуватих ниток та користувались протиставленням холодних і теплих тонів.

          Для вишивок Київської області типовими є легкі ажурні композиції. Тут крім мережок широко використовуються й інші ажурні техніки. Ажурна техніка при оздоблені чоловічих сорочок червоним та чорним кольорами. Також вона дає монументальні, крупно окреслені ажурні клітини.

         На Київщині та сусідніх регіонах ще здавна існує звичай прикрашати сорочки “занизуванням” червоного кольору. Цю традицію продовжує в своїй творчості Любов Гордина. За рахунок єдності загального образу вона відмовляється від дрібних деталей орнаменту. В роботах Любові Гордини червоний колір є надзвичайно насиченим і мажорним. В техніці “занизування” його інтенсивність залежить від щільності стібка — або він яскраво-червоний, або рожевий.

        В роботах майстрів Київського полісся мережкивиступають як один із основних засобів художнього вирішення. Ці мережки раніше виконували функцію з’єднання окремих частин виробу. Саме завдяки мережкам створюється відчуття легкості вишивки, її прозорості. Майстриня Раїса Горбач з села Кагарлик осмислює техніку “набірування” по новому. В її роботах ця техніка виступає домінуючим художнім засобом.

         Вишивка приваблює не тільки одних жінок. Так художники Григорій Гринь та Михайло Півторацький з села Опішна є талановитими митцями, які відомі за межами України. Вони створюють ескізи для чоловічих сорочок. В творах Гриня характерна напружена колірна гама, яка іноді побудована на контрастних поєднаннях, використанням полотна з сірим, зеленим, голубим, коричневим тонами.

         Аналізуючи художньо-стилістичні особливості сучасної художньої вишивки Черкаської області можна виявити розмаїття локальних особливостей кожної місцевості. Так, на Лівобережній Україні широко розповсюджені вишивки жіночих блуз білим по білому в техніці “лиштва“, “курячий брід” та “солов’їні вічка“. Цікавою особливістю цих вишивок є горизонтальне розміщення орнаменту по полю рукава у вигляді кількох звивистих гілок, в той час, як у полтавських виробах більш поширене їх вертикальне розміщення.

        Роботи Антоніни Задувайло, Галини Грабовської мають яскраву своєрідність та неповторне мистецьке обличчя. Вони набули цьому завдяки вдумливому вивченню і творчому переосмисленню народної вишивки. В неї часто поєднані чорний колір з білим або ж іноді вона вишиває лише одним чорним кольором, що надає вишивці особливої вишуканості. Створені Галиною Грабовською чоловічі сорочки та жіночі блузи насичені глибоким кольором. На відміну від київських вишивок з контрастним сполученням яскравого червоного з чорним, Грабовська у своїх роботах застосовує темно-вишневий колір, глибину якого підсилює чорний. Ця композиція складається з широких смуг орнаменту “льонок”, “калина”, “виноград” у поєднанні з білими ажурними мережками. У вишивках вражає велика різноманітність композицій. Це розташування нижче полика по рукаву вертикальних навскісних, горизонтальних смуг, що утворюють вишукане павутиння сіточки, в клітинах або на перехрестях якої розміщені орнаментальні елементи.

          Дуже відомими є бездоганні за своєю технікою, високохудожні витвори села Клембівка. Це село здавна є відомим центром художньої вишивки на Поділлі. В наш час славу цьому селу принесли рукодільниці Параска Березовська, Марія Коржук, які першими, ще у 1936 році, здобули почесне звання майстра народної творчості України.

        Творчість сучасних майстрів виявляє їх глибокий зв’язок з традиціями народної вишивки, збереження і подальший розвиток її художньо-образної структури. Головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ, поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і народна пісня,— це велике надбання нашої культури.